У XVI і до середини XVII ст. козацтво відігравало визначну роль не тільки у суспільному житті, а й у становленні матеріальної та духовної культури. В пізньосередньовічній Європі Україна була відома насамперед як „країна козаків”, а статут вільної людини — козака — був втіленням ідеалу більшості українців.

Зібрання портретів і зображень часів Гетьманщини набули поширення у панських домах приблизно під час виходу першого видання „Історії Малоросії” російського і українського історика М.М. Бантиш-Каменського (друга половина XVIII ст.). Гравюри вказаного видання приближені до портретів козацької доби. Більш ранні — донаторські зображення створювались для інтер’єрів храмів.

Наприклад, у XVII сг. існував звичай: під час церковних свят портрет засновника церкви, її фундатора носили навколо храму разом з іконами. Один такий приклад наводить О. Лазаревський стосовно портрета Михайла Бороховича, який знаходився в Успенській церкві м. Лютенки Г адяцького повіту. Тому стилістика портретів у цей час відповідала канонічним вимогам задля єдності з сакральними пам’ятками.

Окрему групу становлять зображення козаків, деякі навіть портретні, що долучались до сакральних пам’яток — ікон та настінних розписів. Одна з поширених іконографій, до якої залучались портрети світських осіб у XVII ст., — Покрова Пресвятої Богородиці, яка набула особливої пошани у козацьку добу на Україні. Богословський зміст цього сюжету—у захисті Богородицею народу під час тяжких випробувань. Ідейний всесвіт середньовіччя був у всіх своїх елементах і проявах насичений релігійними уявленнями. До захисту православного світу від ворожих зазіхань була долучена система християнських цінностей. Церква використовувала образи Діви Марії, архангела Михаїла і св. Георгія (Юра) як покровителів і захисників християнства. Вони, як „воїни Христа”, зобов’язані були вести війська у бій з ворогами християнства, йти на чолі воїнів, покликаних своєю вірою виконувати волю Бога і його церкви.

Відомий історик Д.Яворницький наводив свідчення про ікону Покрови Богородиці, котра зберігалась у м. Нікополі. На ній були зображені Матір Божа, Микола Чудотворець і Михаїл Архістратиг, а нижче них були намальовані у повному озброєнні, в чоботях, в широких шароварах, оперезаних зеленими поясами, з відкритими, ретельно поголеними головами, запорожці. Від козака, який зображений на передньому плані з правого боку, йде напис, витягнутий у вигляді вузької стрічки майже до самого вуха Богородиці: „Молимося, покрий нас чесним твоїм покровом, порятуй від всякого зла”. А дещо вище цього надпису зроблено інший: „Порятую і покрию, люди мої”. За легендою, на іконі увічнено останнього кошового Петра Калнишевського з товариством, які моляться, щоб відвернути біди, що загрожують Січі з боку Москви”. Введення портретів історичних осіб у сакральні твори стало традицією, яка набула поширення на сході України і на Волині.

Унікальним можна вважати свідоцтво про втрачений розпис у церкві селища Опанасівка (Наддніпрянщина), де було зображено архангелів Гавриїла та Михаїла у вигляді запорожців. „Посеред іконостаса, вище царських воріт розташовувався образ Господа Бога, а його престол оберігали праворуч архангел Гавриїл, а ліворуч — архістратиг Михаїл. Обидва ці керівники небесних сил були зображені у вигляді запорожців: Михаїл навіть виразно у смушковій шапці і з мечем ”. Тут першочергово простежується усвідомлення запорожців себе, як всесвітніх захисників, яким випала велика честь оберігати престол Бога, відтворення думки, що хоробрі та відважні запорожці готові у будь-який момент покласти голови за свою віру і Батьківщину.

Національна самобутність українського бароко яскраво виявила себе в живописі. В цей час виникають особливі жанри образотворчого мистецтва, в яких формуються національні ознаки як у відтворенні образів, так і в доборі технічних прийомів. Українські живописці продовжували й розвивали традиції візантійського, давньоруського, а також ренесансного живопису. Відтак вони стримано ставилися до вигадливих і динамічних форм європейського бароко. Тематика живопису залишалася релігійною, однак тепер її спрямовують гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, жанр портрета. Одночасно з релігійною тематикою у бароковому малярстві широкого розповсюдження набуло зображення світського життя заможних громадян суспільства. Це стало прикметною рисою світського портрета.

Світський живопис У бароковому мистецтві широкого розповсюдження набуло зображення світського життя заможних громадян суспільства. Найяскравішим виявом українського портретного живопису є жанр парсуни (особливість – тісний зв’язок з іконописом).

Портретами царів, князів, гетьманів прикрашали стіни церков і соборів. Так, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври є галерея портретів видатних осіб. Дуже популярними були портрети славетного гетьмана Б. Хмельницького, які набули рис парадності й патетичності.

На українських землях портретний жанр виник наприкінці ХVІ ст. у трьох композиційних варіантах – погрудному, поясному та на повний зріст. Останній варіант був вельми репрезентативним, тоді як поясні й погрудні портрети позначені простотою і суворістю художньої мови. Основу козацького портрета становила потреба в піднесенні суспільного престижу, поєднана з гуманістичним уявленням про гідність людини та її соціальний статус. Митці прагнули проникнути у внутрішній світ портретованої людини, показати її характер, вдачу, розкрити індивідуальність. Тому вони зосереджувалися переважно на обличчях своїх персонажів.

Композиція портрета створювалась на основі чіткої схеми. Для портретів значної козацької старшини й духовенства характерними є традиційність пози, пишний одяг, декоративне драпірування тканин і одягу, наявність атрибутів, що характеризують персонаж,— жезл, розп'яття, книга, герб та ін.  Згодом великої популярності набув парадний портрет, де зовнішня характеристика обра-зу має велике значення. Митці звернули увагу на оздоблення вбрання, коштовність прикрас і тканин, елегантність постави. До визначних творів цього жанру належать портрети Г. Гамалії, С. Сулими.

До найвідоміших належать портрети П. Могили, М. Маклашевського, полковника І. Сулими та його дружини, генерального обозного І. Родзянка та ін.

Портрет Павла Руденка роботи В. Боровиковського Портрет Павла Руденка, полтавського бургомістра, написаний Володимиром Боровиковським (1757-1825). Портрет Павла Руденка є останнім відлунням монументального козацько-старшинського портрета і за своїм формально-образним ладом завершує його розвиток. Із кінця XVIII ст. козацька старшина буде наслідувати центральну аристократію, тому портретний живопис козацького типу (з притаманними цим зображенням елементами побуту та моди козацької старшини) відійде в минуле.

Велику популярність мав в ті часи ктиторський портрет — зображення меценатів, добродійників храму. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб. Серед них — портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушек, гетьманів Хмельницького і Мазепи. Портрети малювали і раніше (наприклад, у Львові), але з XVII ст. починається історія власне українського портрета. На знак ушанування особливих чеснот видатних осіб їхніми портретами прикрашали стіни церков і соборів. Наприклад: на стінах київської церкви Спаса на Берестові — портрет П. Могили; в Успенсько¬му Соборі Києво-Печерської Лаври — галерея образів князів і царів.  Улюбленим персонажем портретистів II половини XVII—XVIII ст. був уславлений гетьман Б. Хмельницький. Важливе місце у розвитку національного художнього мистецтва посідали мистецька школа при Києво-Печерській Лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком були «новоприбавочные классы» при Харківському колегіумі, що фактично були справжньою академією мистецтва.

На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII–XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм. Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII – XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класицистична. Окреме місце серед його творів займає „Нерукотворний Спас” із іконостаса Загоровського монастиря. Справжній шедевр Кодзелевича – „Успіння” богородчанського іконостаса із ведутою на задньому плані. Так склалося, що пам'ятки старого українського живопису збереглися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечно, в ці часи значна роль як київського, так і загальноукраїнського іконопису належала малярській школі Києво-Печерської лаври. У розглядуваний період продовжує свій розвиток український портретний живопис. Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Йому притаманний зв'язок із традиціями іконописання (парсуни). Класичний „козак-бандурист” чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів. З другої половини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов'язаний з творчістю О. та Л. Тарасевичів. Так, „Патерик”, що вийшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасовича. Майстром різноманітних за жанрами гравюр, особливо панегіричних „тез”, був І. Щирський. Заслужили визнання і панегіричні гравюри І. Мігури – серед них найвідоміші конклюзії на честь гетьмана Івана Мазепи і Варлаама Ясинського. Усі види мистецтва цього часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності і репрезентативності, та у графіці є ще й інтимність, лірика.