Своєрідною чарівністю наділена культура доколумбової Америки – культура майя, ацтеків та інків міцно пов’язана спільністю міської цивілізації. Істотним є те, що в Мезоамериці та Перу, подібно до Месопотамії, Давнього Єгипту та ін., процес виникнення і розвитку міста проходив у “чистому” вигляді, без впливу із зовні з боку більш високих культур. Напевне, можна вважати доведеним, що в цих первинних осередках культури найбільш ранньою формою територіально-політичної організації ранньокласових суспільств є міста-держави. [4]

Міста-держави майя

Структура типового міста-держави в доколумбовій Мезоамериці X-XVI ст. і на давньому Сході відзначаються дивною схожістю: метрополія та її сільськогосподарські округи, що знаходяться від міста на відстані 15 км; столиця – основне політико-адміністративне, культурно-економічне ядро міста-держави.

Це насамперед місце перебування правителя та його наближених, а також храму головного міського божества й пов’язаного з ним жрецтва. Тут же знаходились й представники знаті, воїни, торговці, чиновники, ремісники тощо. Однак основну масу міського населення складали, напевне, общинники, що займалися різними видами сільськогосподарського виробництва. [4]

Підсічно-вогненне землеробство майя здатне було давати сталий додатковий продукт, якого вистачало для утримання верхівки суспільства, що володарювала, державного апарату та інших груп населення. Археологічні ознаки міста майя – кам’яні палаци та храми, планування споруд навколо прямокутних двориків та майданів, "акрополі”, культ стели-вівтаря, ієрогліфічна писемність і календар представлені у комплексі приблизно на рубежі нашої ери.

Вся повнота влади всередині майяського міста-держави у І тис. н. е. була зосереджена в руках правителя. Дані письмових джерел кануну конкісти та ряд безумовних археологічних ознак (деякі мотиви класичного мистецтва, заупокійні храми та гробниці з особливо пишним ритуалом) свідчать про наявність у майя культу обожнення царя. Це непрямо вказує на існування вже на той час деспотичної форми правління (схожої на ту, що відома нам у фараонівському Єгипті та в містах-державах Шумеру). Є ряд даних на користь того, що на рубежі нашого віку у майя з'явився культ царських предків, який став з часом загальнодержавною релігією.

Релігійні уявлення пронизували всі сторони життя давньомайяського суспільства. Пантеон божеств майя був досить обширним і складним, як і в інших ранньокласових суспільствах. Дослідникам відомі десятки імен, які в залежності від їх функцій можуть бути розділені на групи. Це насамперед боги родючості та води, мисливські боги, божества вогню, зірок і планет, смерті, війни тощо.

Всесвіт майя (як і в ацтеків) складався з 13 небес та 9 підземних світів. У центрі землі стоїть світове (зелене або перше) дерево, що пронизує всі шари небес, а в чотирьох її кутках (по сторонах світу) – чотири інших дерева: червоне (схід), біле (північ), чорне (захід) та жовте (південь). Світове дерево відзначалося місцеперебуванням бога дощу, якого звичайно зображували із сокирою або з факелами під дощем. Всі ці атрибути нагадують про первинний зв'язок його з підсічно-вогневим землеробством. [4]

Характерною рисою релігійних поглядів народів Мезоамерики було уявлення про те, що вся історія Всесвіту ділиться на певні періоди або цикли, які змінюють один одного. Кожний з цих циклів мав за свого правителя те чи інше божество і закінчувався світовою катастрофою: пожежею, повінню, землетрусом та ін. Існуючий світовий цикл мусив також закінчуватися загибеллю сучасного Всесвіту. [4]

Давньомайяські культури характерні складними та витонченими ритуалами, метою яких було, як і в усіх інших релігіях, здобрення божеств і отримання від них різних благ. До таких обрядів належали димлення ароматними смолами, молитви, культові танки та співання пісень, пости і пильнування, жертвоприношення найрізноманітнішого вигляду. В жертву приносилися квіти та різні гілки кущів, плоди, страви, тканини, вироби і статуетки з глини, нефриту, кістки і раковини, пір'я цінних птахів. Регулярно здійснювалися й людські жертвоприношення.

Зрозуміло, що жерці займали почесне місце в суспільстві майя, причому вони, як і жерці інших народів Мезоамерики, складали спеціальні корпорації; серед них панувала сувора ієрархія: від верховного жерця до юнаків-прислужників. Жерці майя, подібно жерцям інших культур давнього світу, займалися дослідженнями навколишнього середовища, нагромаджували наукові знання. Розвиток наукових знань у майя досяг значного рівня, хоча, здебільшого, знання було тісно пов'язане з релігією.

Стародавні майя приділяли увагу вивченню календаря та літочислення, математики, астрономії, медицини та історії. Крім того, вони володіли деякими практичними знаннями з географії, геодезії, метеорології, кліматології, сейсмології та мінералогії. Однак всі ці галузі позитивних знань були тісно переплетені з релігійними вченнями про демонів, божества, знамення та передрікання.

До того ж нагромаджені знання викладалися на заплутаній та перевантаженій міфологічними натяками мові. Великим досягненням майя в галузі математики була розробка в період останніх віків до нашої ери позиційної системи ліку і математичного поняття нуля. Ці два поняття були значним кроком уперед в історії математичного мислення, адже в Індії вони були розроблені приблизно в VIII ст., а до Європи потрапили лише в XV ст. [4]

В жодного з народів стародавньої Америки не було такого високо розвинутого календаря і системи літочислення, як у давніх майя класичного періоду (300 – 900 рр.). Практичні потреби сільського господарства викликали до життя найточніший календар, який став у руках жерців могутньою зброєю ідеологічного впливу на маси.

Визначаючи найзручніші строки для землеробських робіт (відхилення від них в умовах тропіків й за тодішньої системи сільського господарства означало б справжню катастрофу), жерці оточували це складною містичною символікою й супроводжували пишними релігійними церемоніями. Точне літочислення, що виникло спочатку з календарних потреб, пізніше було пов'язане з суто релігійними вченнями про зміну богів, які керували всесвітом, і з культом правителя міста-держави. [4]

Високого рівня досяг розвиток медицини. Добре була розвинута діагностика, майя також знали спеціалізацію лікарів за видами хвороб. Широкого розповсюдження набули власне хірургічні прийоми: під час переломів накладалися шини; рани зшивалися волоссям; пухлини та нариви розтиналися; катаракти зіскоблювалися обсидіановими лезами. Під час складних операцій хворому давали наркотичні засоби. У фармакології застосовувалося більш ніж 400 лікарських рослин. Ряд ліків, уперше освоєних майя, після відкриття Нового Світу увійшли до європейської медицини й до тепер широко використовуються у сучасній фармакології.

Найвідомішими галузями культури майя були архітектура і образотворче мистецтво, які були безпосередньо пов'язані з певною датою чи астрономічним явищем. Споруди будувалися через певні проміжки часу. І кожна з них набувала не тільки функцій житла або ж храму, а й календаря. Культура стародавнього царства, що існувала в центрах Вашактун, Тикаль, Копан, Паленке та Нового царства, характерна для Чичен-Іца, Ушмаль та Майяпан, були “скульптурним обумовленням хронології майя. Археологічні дані свідчать, що регулярно, через кожні 52 роки, майя заново облицьовували свої піраміди каменем або штукатуркою, кожні 5 років зводили стелі, а дані, що містилися на них, завжди були пов'язані з певними подіями.

Значного розвитку досягла у майя література. Такі літературні жанри, як епічні перекази про долі тих чи інших племен, міфи та казки, трудові, військові та любовні пісні, загадки, прислів'я були вже в глибокій давнині. До нашого часу зберігся відомий епос «Пополь-Вух», у якому йдеться про створення світу і подвиги двох божественних близнят. «Пополь-Вух» має паралелі в таких літературних пам'ятниках Старого Світу, як «Теогонія» Гесіода, перші книги Біблії, «Калевала», інші епічні твори народів Європи та Азії. [4]

Великим визнанням і любов'ю користувалися у стародавніх майя драматичне мистецтво, більшість драматичних творів були тісно пов'язані з танком і являли собою своєрідні балети з обширним текстом. До нас дійшла драма «Рабіналь-ачі», яка за своєю формою досить близька до давньогрецької трагедії. Це свідчить про наявність певних суворих закономірностей розвитку цього мистецтва. Танки у майя були нерозривно пов'язані не лише з драматичним мистецтвом, а й з музикою. [4]

Давня культура майя не зникла безслідно, не дивлячись на всі зусилля іспанських завойовників та монахів. Вона значно впливає сьогодні, як і в минулому, на культуру народів латиноамериканських країн, а значить, вносить свій вклад у скарбницю світової культури.

Доколумбова Мезоамерика являє собою мозаїку народів, мов і культур. Однак вона мала характерні загальні культурні елементи. До них належать: ієрогліфічне письмо, ілюстровані книги (кодекси), календар, жертвування людей, обрядна гра у м'яч, віра в життя після смерті й складний шлях померлого у потойбічний світ, ступінчаті піраміди та ін. Долина Мексики займає особливе місце у Мезоамериці, бо тут розвивалися і формувалися прадавні культури середньої частини Мексики. Тут виникла найбільша у регіоні Мезоамерики держава ацтеків, яку описували в багатьох іспанських хроніках як справжню імперію, тут розташувалася її столиця Теночтітлан, яка викликала подив конкістадорів своєю величчю, красою та вигодами міського життя (столиця налічувала 300 000 жителів).

Перехід до осілості та розвинутого землеробства відбувся, напевне, між 2300 – 1500 рр. до н. е., цей період є переломним в історії доіспанської Мексики. Творцями прадавніх землеробських культур були народи, які походили з різних груп мисливців та збирачів й поступово переходили до осілого способу життя. На своїх землях вони вирощували кукурудзу, квасолю, різновиди дині та перцю, а також займалися мисливством та рибальством.

Доступність і різноманітність засобів здобуття їжі та необхідних матеріалів (каміння, деревина, кістки, черепашки, бавовник та ін.) сприяли розповсюдженню осілості та розвиткові культури. [4]

Ацтеки

Під час взаємодії місцевих культур Мексики поступово виникли такі високі культури, як тольтекська та ацтекська. Остання багато що запозичила з культури тольтеків, і особливу зацікавленість являє у зв'язку з цим міфологічний цикл тольтеків про Кецалькоатля. Це – стародавній бог народів Мексики з виключно складною міфологічною біографією.

У тольтекській традиції він швидше є культурним героєм, легендарним владикою Х ст., засновником тольтекської столиці Тула, любителем та вчителем мистецтв і релігії, духовним наставником і моральним вождем, ворогом кривавого, що вимагав людських жертв, культу Тескатліпокі. Для тольтеків Кецалькоатль як бог або герой був насамперед символом мудрості Ометеотла, подвійного бога, бога-гермафродита. [4]

Ометеотль – це взаємодоповнюючі та взаємодіючі начала чоловічого – Ометекутлі – «Владика двоїстості» та жіночого – Омецухуатль – «Владичиця двоїстості». Ометеотль – космічна творча сила, що має витоки сама в собі, принцип Всесвіту. Це надто важко було уявити, як і місце перебування Ометеотля – Омейокан («Місто двоїстості»); це був бог, якому не приносили жертв.

Кецалькоатль вважався ацтеками за великого вчителя свого народу, під час його правління Тула та її околиці були казковою країною. Палаци для жерця-правителя побудовані з дорогоцінного каменю, срібла, різнокольорових черепашок і прекрасного пір'я. Земля приносила Щедрі дари, рясні плоди, народжувала незвичні рослини. Однак Кецалькоатль не тільки турбувався про благоденство своїх підданих та розвиток ряду мистецтв і ремесел, а й присвячував багато часу внутрішньому самовдосконаленню, молитвам, роздумам і духовним вправам.

Але настав час, коли скінчилося щастя Кецалькоатля і тольтеків, виступили проти нього три чародії й примусили покинути Тулу. Коли Кецалькоатль покидав своє місто, він обіцяв повернутися, і віра індійців Мексики у його повернення драматично відбилася на їхній долі, коли вони прийняли Кортеса за бога Кецалькоатля.

Міфологічний тольтекський цикл про Кецалькоатля був сприйнятий ацтеками, котрі у XIII ст. прибули з північного заходу нинішньої Мексики до регіону землеробських і високоурбанізованих культур Долини Мексики. Прибувши із своєї напівлегендарної прабатьківщини Ацтлан (місце чаплі), вони поселилися на одному з островів озера Текскоко й заклали невелике місто Теночтітлан. У ході перетворення їх культури під впливом давніх культур Долини стабілізувалося і становище ацтеків, зміцнилася їхня позиція й зросла могутність. Це дало можливість збільшитися й розквітнути Теночтітлану, котрий пізніше перетворився на відому столицю ацтекської імперії. [4]

Ацтеки запроваджували свою політику таким чином, щоб посісти домінуючу позицію серед сусідніх народів й висунути на перше місце у пантеоні божеств свого малозначущого племінного бога Хунцилопочтлі, якого затьмарювали головні боги Кецалькоатль і Тескатліпока, які брали участь у створенні наступних сонць.

Зовнішнім виявом зусиль, що так цілеспрямовано доклалися до підвищення позиції та рангу ацтеків і шанованих ними богів, було між іншим, підкреслення зв'язків із тольтеками, культура яких продовжувала вважатися найбільшим досягненням, особливо в галузях мистецтва та «механічних» ремесел. Тому включення до кола богів-творців власних богів, насамперед Хунцилопочтялі, бога сонця, війни та захисника воїнів, мало велике значення. [4]

У культурі ацтеків дві ідеї божества протистояли одна одній у результаті конфронтації двох традицій: тольтекської, що сягала в глибини минулого культур Мезоамерики, та ацтекської, яка ще не втратила духу релігійної племінної ментальності войовничих кочівників. Дві релігійні традиції протистояли одна одній із своїми міфологіями – Кецалькоатль та Хунцилопочтлі. Про першу традицію вже зазначено вище, культ Хунцнлопочтлі вимагав кривавих людських жертв. Найчастіше у жертву приносили військовополонених, іноді рабів і навіть власних дітей.

Щоб забезпечити для богів достатню кількість людських жертв, ацтеки вимушені були часто воювати. Як правило, жертовний обряд полягав у вириванні серця, яке приносили у дар богам, однак були й більш жорстокі та витончені обряди: на честь бога Каіпе-Тотека жерці здирали шкіру з живої людини й носили її протягом багатьох днів.

Про розміри таких обрядів жертвопринесення свідчить факт посвячення в 1487 р. великого храму, під час якого було здійснено ритуальне вбивство 20 тис. чоловік. Ці жертви необхідні були, щоб дати сонцю животворний напій, або кров. Від цього залежав рух сонця небом, а значить, і існування світу.

Таким чином, релігійна мета перепліталася з прагненням ацтекської держави, що являла собою прекрасно організовану імперську машину. На чолі імперії ацтеків у період її розквіту (половина XV ст. – іспанські завоювання) стояв володар, якого в хроніках називають царем.

В управлінні імперією йому допомагав вельможа, який був наділений дивним за звучанням для нас титулом «Жінка-Змія» і виконував функцію, згідно з нашою термінологією, прем'єр-міністра. Одночасно з ним і верховною царською радою існували свого роду спеціальні «департаменти», що займалися судовими, господарськими та військовими справами. Керували ними високопоставлені сановники за допомогою армії чиновників-адміністраторів. [4]

Ієрархічну систему мала також жрецька каста, що складалася із жерців різного рангу і статусу. Очолювали її два верховних жерці, різнозначного положення та Статуту і одного титулу – тлатоані. Ними були жрець бога Хунцилопочтлі та жрець бога Тлалока; вони мали свої рівноправні храми, зведені на одній піраміді – підставі, й разом звалися «Величним Храмом».

У момент прибуття у Теночтітлан Кортеса тлатоані був Великий імператор Монтесума. У своїй хроніці Бернал Діас дель Кастільо описав цього імператора і поведінку вельмож його оточення. Він звернув увагу на суворий етикет, що підкреслював відстань, яка відмежовує імператора від його підданих, а вони опускають погляд перед його величністю. Цей етикет красномовно свідчить про шлях ацтеків від кочового способу життя до народу, який засвоїв високі форми витончених культур інших народів Мексиканської Долини. [4]

Подив конкістадорів, які зіткнулися з цим майже магічним світом ацтекської культури, не мав меж. Нескінченна кількість пірамід, скульптур і фресок, багатство храмів, наповнених золотом, алмазами та рідкісним пір'ям, здалося їм швидше сном, ніж реальністю. Те, що ми сьогодні звемо просто мистецтвом стародавньої Мексики, є засобом, що дозволяє народові пізнати давні ідеали та концепції культури, насамперед релігії. Мистецтво помістило ці ідеали та концепції у пластичні символи і викувало, викарбувало їх у твердому камені та золоті навіки і для всіх поколінь.

Мистецтво доколумбової Мезоамерики – «квіти й пісні», його поетичні метафори та символи дозволяють людині знайти відповіді на фундаментальні питання свого існування, в якому все є сон, все нетривке, подібно до пір'я птаха кецаль.

Народжені в серці художника «квіти та пісні» супроводжували людину все життя. І все життя погляд людини не відривався від пірамід і храмі». покритих фресками й орієнтованих на чотири сторони світу, покоївся на статуях богів і символах, вирізьблених на предметах повсякденного побуту, на прикрасах і обручках із золота й срібла, на незліченних предметах з кераміки. Створений митцем світ мистецтва був піднесений до божественної висоти, надаючи тим певний сенс людському життю і смерті. [4]

Важливе місце у культурі ацтеків належало календареві, що висловлював ацтекське розуміння космосу. З ним пов'язані поняття часу й простору, притаманні тодішній епосі, у ньому знайшли відображення уявлення про богів і сфери їх діяльності, а також обов'язкові ритуали.

Згідно з цим календарем (існував також інший, сонячний календар, що складався з 18 двадцятиденних місяців та 5 додаткових днів) рік налічував 260 днів, він ділився на 20 періодів по 13 днів кожний, позначених певними знаками та числами. Правили ними ті чи інші боги та богині. Число днів протягом року ділили також на чотири великих ансамблі, кожний з яких налічував 65 днів й був пов'язаний з однією стороною світу. Подібним чином були пов'язані зі сторонами світу боги і люди. [4]

Ця концепція розподілу часу і простору – надзвичайно важливий компонент релігійного світогляду ацтеків, що впливає як на життя окремої людина, так і на долі всього людства. Новонародженому давали ім'я дня, коли він з'явився на світ, а цей день підкорювався певному божеству, тому що входить до одного з чотирьох 65-денних ансамблів, котрі, в свою чергу, були пов'язані з певною стороною світу і правлячим ними божеством.

Усі ці обставини визначали майбутнє нової людини, «програмуючи» саме такий, а не інший хід життя. Таке бачення світу зафіксоване на календарному камені ацтеків, чиї форми та символи свідчать про грандіозну концепцію всесвіту, створену стародавніми народами Америки.

Держава інків

На значно вищому рівні культури знаходилися інки, які створили гігантську імперію в Південній Америці, що також загинула під ударами іспанських конкістадорів, шукачів золотого Ельдорадо. Розповідь про культуру «синів Сонця» (так звали себе правителі інків) не можна не почати з імперії інків – найкрупнішої імперії індійців із столицею Куско, «Римом» давньої Америки.

Під час її розквіту на території в 1 млн. км2 проживало від 8 до 15-16 млн. чол., а її простір з півночі на південь дорівнював 5 тис. км. Первинною, основною ланкою суспільства імперії були айлью – великі сім'ї, роди чи то сільські общини, члени якої вважалися родичами. Усі айлью Перу об'єднувалися у дві половини, що складали провінцію держави інків. Декілька провінцій входили до однієї з чотирьох “чвертей імперії”, або ж “сторін світу”. Кордони всіх частин імперії сходилися в її золотій столиці Куско. Тут брали початок чотири найважливіші військові магістралі імперії, які вели до чотирьох зазначених частин держави. [4]

Виникає питання: чому інки змогли створити чітко налагоджену гігантську машину імперії, перевершивши інші народи Південної Америки? Річ у тім, що успіхи інків корінилися в надзвичайних організаторських талантах «синів Сонця» і були результатом майже школярської педантичної послідовності в досягненні участі кожного у загальних справах.

Людина стала гвинтиком механізму державної активності, і жоден підданий імперії не був забутий її правителем. Ніхто не повинен був лишатися і не лишався осторонь. Усім належало виконувати дві основні задачі., адресовані правителями імперії кожному громадянинові: працювати на благо держави й виконувати військовий обов'язок. [4]

За тим, щоб прості люди – громадяни імперії – ці майже безправні гвинтики такого досконалого механізму – чесно виконували свої обов'язки перед державою, слідкував численний контрольний апарат правління Інків. Чотири «чверті імперії» керувалися губернаторами, які майже завжди були родичами правлячого Інкі. Разом з кількома іншими сановниками вони складали державну раду країни, яка могла висловити Інкі свої пропозиції та ідеї. Остаточне рішення, однак, ухвалював сам Інкі. З родини правлячого Інкі завжди призначався і Верховний жрець, який воссідав на чолі жрецтва.

Один з інків – Тупак Юпанкі – зміг на практиці здійснити «доктрину», згідно якої весь світ, усі народи мусили об'єднатися під мудрою владою інків. Саме для цього він провів цілий ряд грандіозних військових походів, у результаті яких досяг можливого для індійців Перу максимуму.

Меч інків виблискував відтепер всюди: у північній та південній частинах Південної Америки, у джунглях річки Мараньон і біля берегів Тихого океану. Тупака Юпанкі, напевне, можна порівняти лише з єдиним полководцем Старого Світу – Олександром Македонським. У підсумку численних військових походів він втілив у життя ідею свого батька про світове панування, і за його правління скінчилася військова експансія інків.

В південноамериканській імперії виключну роль відігравало золото, що виконувало в цій «золотій країні» найрізноманітніші функції, крім однієї – воно не було засобом оплати. Інки прекрасно обходилися без грошей, оскільки одним із основних принципів їх суспільства був принцип самозабезпечення. Вся імперія, в тому числі алью і провінція, була єдиним натуральним господарством. Однак існувала й зовнішня торгівля, що забезпечувала привілейовані шари суспільства різними предметами розкоші, недоступними або навіть забороненими для простого народу. [4]

У імперії інків рівні життя народу та панівного класу були діаметрально протилежними. Якщо життєвий рівень вельмож був досить високим, то простих інків – дуже низьким. Рядовий, особисто вільний мешканець імперії мав тільки прожитковий мінімум. Він їв двічі в день страви з картоплі та кукурудзи, іноді м'ясо морських свинок. Таким же одноманітним був і одяг: короткі брюки та сорочки без рукавів у чоловіків, довгі вовняні сукні, на ногах – сандалії з вовни лам – у жінок. Сім'ї індійців мешкали в примітивних житлах без вікон і будь-яких меблів. [4]

У імперії вирізнялося десять вікових категорій громадян. У чоловіків до перших трьох класів входили діти до 9 років; четверта група містила хлопчиків від 9 до 12 років, до п'ятої належали юнаки від 12 до 18 років. Ці молоді люди головним чином пасли худобу. До шостого класу входили молоді чоловіки від 18 до 25 років, які перебували на військовій службі та були кур'єрами відомої поштової служби імперії.

Найгрунтовнішою і найбільшою віковою категорією була сьома, що складалася з чоловіків від 25 до 50 років, бо ж саме вони сплачували податки державі. Аристократія та жрецтво імперії податків не сплачували. Практично весь державний устрій утримувався представниками сьомої категорії, адже вони сплачували податок у вигляді праці та виробів. Щоправда, чоловіки працювали і коли переходили до восьмого класу, який містив чоловіків від 50 до 80 років, їхня праця була значно легшою – вони виховували дітей свого селища.

Чоловіки ще більш похилого віку належали до категорії «глухі старі», і вже така назва свідчить про їх заняття.. До останньої, десятої категорії, яка не мала точного вікового обмеження, належали різні хворі та немічні люди, які все одно мали трудовий обов'язок перед імперією. Дещо інша класифікація була в жінок, але принцип залишався таким же.

Як видно, за віковою класифікацією громадян імперії Ніхто з них не був забутим. Але якщо з однієї категорії до іншої громадянин країни «синів Сонця» переходив поступово, то від низького життєвого рівня до високого практично не міг перейти ніхто. [4]

У імперії докладалися всі зусилля, щоб попередити будь-які соціальні невдоволення. Жоден її громадянин не був обійдений під час отримання того мінімуму, який йому забезпечував елементарне існування. У мирний час доросла здорова людина сама турбувалася про задоволення своїх потреб.

Однак турботи про старих і хворих, вдів і сиріт, калік, і особливо про ветеранів війни, брала на себе держава. До того ж вона робила все досить послідовно, намагаючись ні про кого не забути. Той, хто не міг працювати, мав право отримувати все необхідне для життя, тобто основні продукти харчування, одяг, взуття. з фондів імперії, з її засік та комор, з розміщених усюди складів ремісничих виробів. Рівень життя у всіх був майже однаковим. Такий «індійський соціалізм» досить далекий від справжнього. [4]

Проста людина була позбавлена права самостійно вирішувати свою долю: система влади, розгалужений державний апарат, ще тиснули на громадянина величезною вагою і подібно до жахливого вампіра висмоктували з нього соки, були нав’язані їй зверху. Людина мусила виконувати те, що їй наказували, і вона дійсно виконувала все бездоганно. I після цього дехто намагається зробити висновок про соціалістичний характер держави і суспільства «синів Сонця».

Суспільний устрій в імперії інків захищався не лише армією і релігією, а й законами. Хоча закони інків не фіксувалися письмово, в основу юстиції були покладені точні та чіткі принципи. До їх числа можна віднести, наприклад, принцип, згідно якого кримінальний злочин, здійснений представником еліти, кваліфікувався більш серйозною провиною, аніж провина простої людини. Існував і такий принцип: якщо злочин був здійснений не за ініціативою правопорушника, а за вказівкою іншої особи, покаранню підлягав ініціатор порушення закону, а не сам злочинець.

Судді виголошували, як правило, досить суворі вироки (смертна кара, ув'язнення до “камер смерті”, які кишіли отруйними зміями та хижаками, тортури, батожіння, вигнання, публічна ганьба тощо), адже будь-яке правопорушення, навіть зовсім незначне, розцінювалося володарями й правителями держави, які були єдиними законодавцями, як замах на священні, недоторкані підвалини імперії, як загроза її внутрішньому спокою. Закони інків були дуже ефективними, правопорядок, що його запровадили «сини Сонця», дотримувався майже усіма. [4]

Могутність правителів імперії інків, окрім армії та юстиції, спиралася також на релігію. Релігійні погляди, як і сама релігія, зрозуміло, не були власним витвором інків. Поклоніння Сонцю в Деру та все, що з його культом пов'язане, сягає корінням у доінську історію. Інки ж тільки пристосували релігійні уявлення попередників до власних цілей.

У відповідності з їх релігійними поглядами сонце займало головне положення серед богів та керувало усім наземним світом, а тому «сини Сонця», тобто володарі Куско, істотно, були покликані керувати ходом життя на землі. З цього логічно витікало, що порядок, встановлений «синами Сонця», був священним хоча б тому, що він освячений божественним походженням правителів країни чотирьох сторін світу. [4]

Геліоцентрична релігія інків, у якій до рангу головного бога було зведено Інті, бога Сонця, була офіційною вірою, державною ідеологією їх імперії. Вона стала дієвим засобом підкорення, духовної конкісти у ставленні до інших південноамериканських народів, яких інки вважали варварами, тому що вони не вклонялися сонцю. Не випадково, що національний храм у Кориканчу був присвячений від початку богу Інті, його головна святиня була прикрашена золотим диском. Цей диск було спрямовано на схід таким чином, щоб його торкалися перші промені сонця, що сходить.

У святилищі Кориканча, поблизу від образу бога Сонця, а також округлих зображень інших богів на тронах, виготовлених з чистого золота, посідали мумії померлих Інків. Тут же перебував і трон у той момент царюючого Інкі, він сидів на ньому під час свят, присвячених Інкі. Серед усіх визначених пам’яток Куско Кориканча посідає абсолютно виключне місце. Саме до нього прилягав сад інків, що був у країні чотирьох сторін справжнім чудом із чудес.

Сад, про який ми розповідаємо, по праву вважався золотим, оскільки все, що в ньому росло, квітло, все, що його «заселяло», було зроблене з чистого золота, яке було для інків символом небесного Батька, символом великого Сонця. Все, що мешканці імперії Сонця спостерігали навколо себе, було відтворено, в цьому саду з золота: латки перуанських ланів, маїс, недозрілі качани якого були сплетені, з срібної, проволоки, стада лам з їх дітьми, далі – дві дюжини індійських пастухів, а також статні індійські дівчата, котрі, як колись Єва в раю, зривали золоті плоди із золотих яблунь.

Поруч розташовувалися виготовлені із золота інші дерева і кущі, на гілках яких сиділи золоті птахи Перу. Землею плазували золоті змії з очима із темних дорогоцінних каменів, на яких сиділи метелики або ж снували золоті жуки. Золотий сад в Куско був найфантастичнішим витвором, який будь-коли створювався людською культурою. Це унікальне створення інків викликало захоплення не тільки нечуваною вартістю обробленого золота, а, що значно важливіше, видатною художньою майстерністю своїх творців. [4]

Золоте багатство Куско досягає свого апогею в час правління Уайна Капака (початок XVI ст.). Цей Інка облицьовує золотом не лише стіни своїх власних палаців та стіни храмів небесного батька – позолотою вкривається буквально все місто. Віднині двері споруд у Куско обрамляються золотими рамами, крім того, їх прикрашають яшмою або ж кольоровим мармуром. Столичний палац Уайна Капака відтоді заповнили зроблені з золота змії, черепахи та ящірки, такі ж, як і в золотому саду біля Корнканчі. На стіни казкового житла Інкі злетіли золоті метелики. [4]

Під час урочистих церемоній 50 тис. воїнів Уайна Капака озброюються зброєю з чистого золота. Для власної персони і знову ж таки для Сонця цей владика наказав спорудити з золота подобу небесного трону, вкритого накидками з пір'я папуги, на якому посідало золоте зображення Сонця. За наказом Інкі трон цей було встановлено в центрі столиці на головній площі перед палацом-резиденцією.

І ось уже безцінні витвори золотого мистецтва в золотому місті Куско були розграбовані конкістадорами з експедиції Пісарро. Для того, щоб розділити награбовану в Куско здобич, незліченні прекрасні витвори мистецтва інків, за невеликим винятком, були переплавлені. Проте вся здобич іспанців – безмірно велике золоте та срібне море – виявилося лише часткою справжнього багатства Куско, все інше зникло в схованках і до сьогоднішнього дня не знайдене.

Література

1. Історія світової культури. Культурні регіони / під ред. Левчук Л.Т., Київ, 1997.

2. Історія світової культури. Навчальний посібник / під ред. Левчук Л.Т., Київ, 1999.

3. Кинжалов Р.В. Орел, ецаль и крест: Очерки по культуре Мезоамерики. – Санкт-Петербург, 1991.

4. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Харків, 1990.

5. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – Москва, 1986.

Ознайомитися детально з досягненнями цивілізації майя можна за наступним посиланням.

Про живопис майя читайте тут.