Вітаю Вас, Гість

http://slavpdut.at.ua/_nw/1/07878318.gif

Вірш  Врублевської Вікторії

Молитва за Україну
В тихому шепоті молитви, 
В беззвучних,лагідних словах, 
В житті блаженному гонитви  
Я Господа прошу в мольбах: 
Храни єдину Україну, 
Від зла,жорстокості,нужди. 
Оберігай немов дитину, 
І по життю її веди. 
Храни людей сміливу думку 
І незалежність у серцях. 
Нехай лунає дзвінко,лунко 
Во ім'я Господа Отця: 
Ми незалежні,ми єдині! 
О Укараїно,любий край, 
Непереможні,незборимі! 
О Україно,ті мій рай! 
Поля,ліси,лани і ріки, 
І квітів незчисленний гай 
Синіючі небес повіки, 
Прошу...Прошу,не забирай 
В мнене ту рідну Укріїну, 
В якій живу я і росла. 
Співочу,гарну,солов'їну, 
Любов її як два крила, 
Хоч не жива,а захищала... 
Господь хранив її,беріг, 
Вона ж мене тоді плекала 
Красою гір своїх і рік. 
І сонце ніжно цілувало, 
І дощ з росою умивав 
Доки росла і підростала,  
Мене мій край оберігав. 
Тому прошу тебе,Ісусе, 
Храни її моїм життям... 
Мене охороняти мусив - 
Храни ж її до забуття!
 

Творчість Дєдка Богдана

За гранью бесконечности

Мы сидим в лесу вдвоем, на бревне. Ты мне очень нравишься, и я безумно счастлив быть рядом с тобой. Мы молча смотрим друг на друга, как будто забыв все существующие слова. Я смотрю тебе в глаза. Темные, выразительные, красивые… Смотрю, они блестят, сверкают жизнью и энергией. Ты улыбаешься, весело смотришь на меня. Я не могу отвести взгляд… Все смотрю и смотрю… Твои глаза такие глубокие, и если моя душа отправилась бы в дрейф, и попала туда, она утонула бы, она заблудилась бы там… Так глубоко… Блеск, радость… Дальше туман. Медленное, холодное движение серого облака, спираль, постепенно закручивающаяся спираль мрачного облака… Темно, не вижу дна. Тьма впитывает блеск, блики света закручиваются в воронку и медленно тускнеют, падая вглубь… Душа следует за светом, вытягивается, плавно дрейфует в неизведанную пустоту… Пустота заполнена чернотой, разведенной пойманными в ловушку лучами дневного света, осколками низших материй, неосязаемым туманом иных тел, неизведанной сущностью недостижимых измерений… Нескончаемый поток мыслей, желаний, стремлений, чувств, воспоминаний, плавные движения зрительных образов, воспоминания, подобно дыму, рассеиваются, растворяются в эфире первозданной искренности, она похожа на воздух, чистый, свежий, но постепенно загрязняется жизненным дымом, вынужденным опытом. Плавные движения округлых линий, самосоздающейся паутины, что непрерывно меняет свои призрачные очертания под действием ветра иных сущностей, ветра других измерений, нематериальных, незапятнанных проявлениями осязаемой реальности… В то время, как неосязаемая реальность все быстрее отдаляется, прочь от твердой, плотной бездны… Проходя сквозь лабиринты лжи, преодолевая препятствия, созданные благими намерениями и ложной доброжелательностью, тусклое облачко улетает прочь, все быстрее и быстрее… Так легко запутаться, так тяжело улететь… Я следую за этим облачком, размывая пустыми слезами липкую тьму впереди. Меня ведет узкий коридор из паутины, серый дым плавно меняет очертания под действием моего движения, он медленно изгибается, растворяясь в одном месте и сгущаясь в другом, столь невзрачный, столь прозрачный, сколь воздух в наименьшем измерении, которое отталкивает от себя высшие сферы… Я наблюдаю за тем, как свет ментальной сущности тускнеет, прилипая к плотной тьме, и понимаю, что есть осязаемое… Я понимаю как оно непреклонно впитывает сияние, я вижу, как оно засасывает в себя слабую паутинку, что ведет меня… Пустые слезы утекают вслед за неосязаемой реальностью, за тускнеющим светом… Серебристый ручей растворяется в несуществующем пространстве… Вне времени, я понимаю, что внизу, подо мной, проходят года, десятилетия… Там время убегает, здесь же я свободен от него… Я следую за маленьким облачком, которое, однако, являеться одним из бесчисленных центров сущности всех измерений, всех хрупких сфер бытия… Я следую за одной из бесконечного числа центральных осей мироздания. Облачко медленно проплывает сквозь тусклое свечение, призрачный дымок, тонкие ниточки паутинки, что беспрерывно растворяются и создаются вновь. Остановилось. Я соединился с ним в одно целое, растворившись в нем, я остался парить вне пространства, вне времени, за пределами жизни, за пределами смерти, свободным от всего, что может быть, и что быть не может. Я отсоединился от всех своих тел и исчез, впитавшись во все, что есть вокруг, и чего вокруг нету. Я стал всем, и в то же время ничем, меня не существует, но я – все, что есть, было, будет, и чего быть не может, я то, что невозможно описать словом «все», я больше этого в мириады раз, я – всевозможные бесконечные комбинации всего, я – «может» и «не может», «было», «есть» и «будет». Микрокосмос и макрокосмос теперь – суть одно и то же. Я все продолжаю увеличиваться, я росту с бесконечно большой скоростью. Я увеличился настолько, что превратился в бесконечно малую точку в несуществующем пространстве, растущая с неимоверной скоростью, и опять принял свои очертания, обрел одно из тел, а именно несуществующее тело, что способно путешествовать среди иных сфер, вне пространства и времени, наблюдая за рождением и разрушением измерений. Я преодолел одну из бесконечных ступеней бытия. По сути, она являеться кругом, замкнутым кругом. Я увеличился настолько, что вышел на последующее изначалье. Наше бытие – одна частица, составная часть иного, невообразимо большого мира, что в свою очередь есть бесконечно малой частью следующего мира. Если первый мир – бесконечно малый, то следующая ступень, следующий мир – бесконечно большой. Все сферы наших реальностей, осязаемой, и невообразимо огромного числа неосязаемых реальностей, составляют одну ступень бесконечной лестницы, которая, по сути, есть круговой, замкнутой. Любое существо, предмет, образ, все, что может существовать и не может (то есть, являеться потенциальной фазой, коих – бесконечное число бесконечных комбинаций), материальное и нематериальное, прошлое, настоящее и будущее, а также несозданное – все это составляет одну из бесконечных копий, которые отличаются размером. Если одна из таких копий – бесконечно маленькая, то следующая – бесконечно большая, и так по очереди, и так по кругу. Всё существует одновременно во всех ступенях, то есть, если, внезапно увеличившись, выйти за пределы одной ступени, и появиться в следующей, это появляется и в первой ступени бытия, так как она – копия той, в которую мы вышли за счет увеличения. Я, увеличившись, вышел за грань моего бытия, став бесконечно большим, тем самым я появился в виде невообразимо маленькой точки в следующем изначальи. Но так как следующее изначалье – копия предыдущего, то в предыдущем я возник так же в виде такой же бесконечно малой точки. То есть, за гранью бесконечности в одну сторону лежит грань бесконечности в другую сторону, и все это одновременно в одном и том же мире. Я продолжаю парить в несуществующем пространстве, вне измерений и реальностей, вне пространства и времени. Я наблюдаю за плавными движениями призрачного дыма, нереальной паутинки, бликов мягкого света. Я опять вижу, как плотная чернота поглощает свет, как впитывает в себя паутинку. Я начинаю медленно плыть среди всего этого, плавно дрейфовать, отталкиваясь от граней сфер, от антиматериальных границ измерений. Я понимаю, что сейчас способен войти в любое измерение, в любую сферу, могу путешествовать везде, где захочу. Отсюда, суть из ниоткуда, путь лежит даже в осязаемую реальность, единственную, которую воспринимают люди, суть животные. Из ниоткуда путь открыт везде и всюду, но я не испытываю ни малейшего интереса к чему бы то ни было. Я понимаю, что сейчас я могу узнать абсолютно все, что захочу, касательно любого измерения, но мне это не нужно. Большое множество вопросов, и на любой из них можно получить ответ, вот только меня они абсолютно не волнуют. Я за пределами всего, что было, есть и будет, за пределами материального и нематериального, и там, где содержится все сущее и потенциальное, а также потерянное, нет ничего. Я проплываю сквозь ничто, все увеличивая скорость, а возможно наоборот – уменьшая. Все, что я вижу – дым, паутинка, свет – тускнеет, заполняется черным цветом. Вокруг собирается туман иных тел, во тьме мелькают осколки низших материй… Плавно проплывают призрачные видения, зрительные образы. Подобно дыму, в одних местах растворяясь, в других же сгущаясь, дрейфуют воспоминания, обрывки прошлого, смутные видения картин осязаемой реальности… Все быстрее пространство приближается к ней… Исчезает дымок, растворяется во мгле паутинка… Совсем исчезает свет, за исключением образов из осязаемого мира. Вскоре пропадают и они. Некоторое время я плыву в кромешной тьме. Впереди мрак немного рассеивается, я вижу серое пятно, оно светлеет по мере приближения к нему. Огромная спираль из сероватого тумана, медленно вращается, подобно водовороту. В центре что-то светлое, оно становиться все ярче и ярче. Я приближаюсь. Я лечу к этому свету. Я приблизился настолько, что уже не могу охватить взглядом туманную спираль, зато я начинаю понимать, что это за свет в центре. Это картина из осязаемого мира, я вижу лицо на фоне деревьев, неба… Лицо, настолько знакомое, это… Мое лицо… Я сейчас смотрю себе в глаза… Все ближе и ближе подлетаю к этому окошку в осязаемый мир. Свет становиться настолько ярким, что я просто не могу на него смотреть, все белое, белое… Он ослепляет меня, это так ярко, с непривычки, переходя из абсолютной тьмы в реальность, где светит солнце… Все перед глазами белое… Начинает приобретать очертания… Глаза привыкли к свету, я снова начинаю видеть… Вижу лицо на фоне деревьев, но это… Это уже твое лицо, твои глаза, темные, выразительные, красивые… Глубокие… Бездонные… Я понимаю, что только что был в этой бездне. Зря боялся потеряться, утонуть… Не потерялся, не утонул, вот, я здесь, опять, полностью в осязаемом мире. От путешествия остались только воспоминания, я опять вернулся в свое физическое тело. Я вспомнил, как следовал за маленьким облачком в начале путешествия по несуществующему пространству. Вдруг я понял, что произошло, когда я соединился с ним. В тот момент я влюбился…

Записки мизантропа. Записка первая. Аккуратность

       Собака, после того как аккуратненько нагадит в траву, всё это тщательно закапывает в землю.  
       Сижу я на лавочке, недалеко от моего дома. Возле лавочки стоит мусорка, практически пустая. Постараюсь по памяти перечислить то, что валялось у меня под ногами: большая картонная коробка из-под пиццы, пустая бутылка из-под вина, две - из-под пива, штуки четыре пачки из-под семечек, три пластиковых стаканчика, десятка два разнообразных пробок и просто целое море окурков вперемежку со скорлупой от семечек, за которым не видно землю (я не преувеличиваю). Еще раз повторяю, возле мусорки, еще раз повторяю,возле практически пустой мусорки. 
       Это всего лишь наблюдение за результатами жизнедеятельности организмов разных биологических видов, один из которых претендует на звание "наиболее развитого на планете Земля". А мои рассуждения об активной деятельности, влияния на окружающую среду, способности и адаптации и выживанию в переменчивых условиях (без использования чужих достижений) и вовсе вызывают сильнейшие приступы мизантропии. 

Осень

Те же стены, те же люди
Тотже звук, что так измучил 
Так же мысли бьют по сердцу
И на вечер пытки чертят

Снова рвусь я вниз по краю
О чём она и не узнает
Только осень, дождь и ветер
Поймут, зачем тебя я встретил

Мёрзнут пальцы, сохнут губы
И бьёт дрожь всё так же грубо
Но снова память гонит дальше
Тянет силы, как и раньше

О чём-то шепчут мне дороги
Строят новые пороги
Только то, что раньше было
Не угасло, не остыло.

Где-то

За окном шёл снег.
    По горячей земле, по сухой траве африканской саванны полз маленький мальчик, одетый лишь в старую  набедренную повязку из шкуры антилопы. На шее висело племенное ожерелье из кости. Сквозь тёмную кожу выступали края костей, мышц почти не было видно. Живот бедняжки распух от голода до ужасных размеров, на нём выступили вены. Мальчик молча полз под палящим солнцем, сам не зная куда. Он бы плакал, он бы стонал от боли в животе, но остатки сил уходили только на отчаянное волочение умирающего тела по земле. Вскоре и это стало невозможным. Ребёнок бесшумно распластался по земле и остался так лежать, молча ожидая смерти. Из сухого рта, наполненного пылью и песком, вырывались последние хриплые выдохи мальчишки. В небе над ним уже кружили стервятники, чувствуя близость смерти…
    А за окном шёл снег.
    Радостные и безумно счастливые после сегодняшней свадьбы молодожёны предавались любви на шелковом постельном белье. Жених страстно целовал невесту в губы, в шею, а она крепко обнимала его, насколько хватало сил в нежных, хрупких женских ручонках. 
    А за окном шёл снег.
    В тюрьме пытали пленного солдата. Кровь капала с лица, разбитого прикладом винтовки, сочилась из многочисленных порезов на теле. Глаза опухли от побоев, в результате пленный ничего не мог видеть. Во рту осталось только четыре зуба, да и то, два из них – расколоты. Правая рука сломана, в левой выкручен локтевой сустав. На запястьях образовались темно-фиолетовые следы от слишком тугих наручников. Солдат харкал кровью на грязный заплёванный пол, его продолжали яростно избивать берцами в углу. Разбитые руки дрожали, отчаянно, но бесполезно пытаясь закрыть лицо от шквала ударов. Он перестал уже чувствовать ноги, всё остальное тело ужасно болело, и понемногу сознание покидало его…
    А за окном шёл снег.
    Женщина, лежащая на операционном столе, испуганно стонала. Лицо было очень напряжено, акушеры держали её за руки. Медсёстры суетливо бегали по родильному залу, носили инструменты и растворы. Ноги женщины положили на специальные подставки. Уже отошли воды, все ждали появления на свет ребёнка. И вот, стала показываться головка. Акушеры успокаивали роженицу, советовали ей дышать глубже и тужится сильнее. Она кричала сквозь сжатые зубы, со всей силы сжимала кулаки, ведь по мере продвижения ребёнка боль усиливалась. Врачи продолжали её успокаивать, периодически вытирали пот с лица, всячески старались помочь родам. Вскоре головка вылезла полностью, а это значило, что самое тяжелое уже позади. Старшая из акушерок аккуратно взяла новорожденного на руки и показала маме. Крики и стоны вмиг прекратились, на её лице засияла счастливая улыбка. Она обессилено упала на стол, но тут же приподнялась на локоть, чтобы взять своего чадо на руки. Это было начало новой жизни…
    А за окном всё еще шел снег…
Большими хлопьями он беззвучно обсыпал голые деревья, крыши домов, асфальт на дорогах… Слегка кружился под легким дуновением холодного ветра… Тяжелое зимнее небо, затянутое сплошной пеленой облаков оттенка свинца, еле-еле пропускало лучи солнца… Обрывки разговоров, смех… А за окном – снег.
Всё еще шел снег.



                     



Конкурс «Дитина читає – Україна процвітає»

 

Шепіда Анастасія  (7-Б клас)

Життя… Здається, воно втрачає сенс, коли немає рідних, близьких, підтримки, яка так потрібна усім, а особливо, дітям. Читаючи повість Анни Чуріної « Записи маленької гімназистки», розумієш, коли помирає найрідніша людина - мама - , сльози навертаються на очі, серце стискається у грудях і це відчуття не відпускає. Думаєш, що це найважче випробування на Землі.

Дівчинку, про яку йтиметься далі, звуть Оля, їй 12 років. У такому ранньому віці вона втратила маму, залишилася сама. Оля нічого не знає про свого батька, але…

Мати розповідала їй про свого брата, її дядька. Після смерті, потрапивши до дядька, дівчинці довелося тяжко. Дядько мав дітей, та все було б добре, якби вони не знущалися і не ображали сирітку. Ображати сирітку – гріх! Та діти були розбещені, неслухняні, вони цього не знали.

Читаючи твір, ти вільно або мимоволі втираєш сльози. Це не передаси словами, це відчуває серце, бо як сказано у творі Екзюпері «Маленький принц»: «Добре бачить тільки серце, головного очима не побачиш!»

Та у світі панує Добро. Діти просять пробачення й миряться. Згадайте, як нам важко когось пробачати, і уявіть, як цій дівчинці?! Вона маленька, тендітка, але сильна духом.

Тож давайте жити у злагоді і пробачати своїм друзям і близьким. Колись, можливо, зробити це буде вже запізно!


 
Щеголькова Юлія ( 7-А клас)

Зараз я семикласниця. Крок за кроком пізнаю кращі твори світової літератури. У шостому класі ми ознайомились з  чудовою новелою Рея Дугласа Бредбері  «Усмішка», яка мені дуже сподобалась. Напевно, багато хто зрозумів суть твору, адже у ньому висміювалася одна з головних проблем людства. А саме те, що ми не цінуємо мистецтво, яке може врятувати технократичне суспільство від бездуховності. Я замислилася, що варто глибше пізнавати творіння художників, поетів, музикантів…

І ось я прочитала також дуже цікавий і повчальний твір для підлітків Рея Бредбері «Одної неминущої весни». Він вразив мене своєю реальністю, щирістю, добротою. Цей твір є автобіографічним. Чоловік через двадцять років знаходить на горищі стару валізу з речами,  які в дитинстві здавалися йому скарбами: пошматовані старі капці, поржавілі роликові ковзани, особистий щоденник та багато іншого. Ця атмосфера перенесла його у далеке минуле, час безтурботного дитинства, час юності і любові. Багато дітей та підлітків звинувачують батьків, учителів, тобто дорослих,  у всіх своїх невдачах та проступках, з якими зустрівся і маленький Дуглас. «У тому, що я хворію, винні мама й тато. І ще вчителі у школі: вони теж додають мені…. – Я завагався, але зрештою написав: - … хвороби. Не боюсь я тільки дітей. Ні Ізабел Скелтон, ні Вілларда Боуерса, ні Кларіс Меллін – на них ця хвороба ще не поширилась. А от мені зовсім зле…» Так про це думав сам герой. Він говорив не про звичайну хворобу, не про застуду чи ще щось, він говорив про дорослішання. Дуглас змінювався в характері, поведінці, зовнішності. Його це дуже непокоїло і що ж робити? Звісно, звинувачувати у цьому своїх батьків! Але ця «хвороба» недовго тривала. Гуляючи у парку, наодинці зі своїми сумними думками, Дуглас побачив свою давню знайому Кларіс. Вони довго говорили, обговорювали різні проблеми, і ось дівчина підійшла близько до хлопця і поцілувала його. Після цього «хвороба» Дугласа дуже швидко минула! «Я пропав. Від цієї хвилини буде все: дотики, їжа, уроки мови, алгебри, логіки, рух і почуття, поцілунки і обійми – справжній вир життя, що підхопив мене й засмоктував у свою глибочінь. Я знав, що гину без вороття і не шкодував про це. А втім, ні, таки шкодував, і сміявся, і плакав водночас, і не міг вдіяти нічого іншого, як обіймати її, кохати її, безоглядно й відчайдушно, всім своїм збуреним єством. Я міг би й далі вести війну проти матері й батька, проти школи, проти їди, проти книжної мудрості, але не мав сили опиратися цій солодкій отруті на моїх губах, цьому теплу в мене під руками, цьому незнаному запаху в ніздрях».

 Від  твору я отримала багато позитивних вражень і усім рекомендую йього прочитати. Багато корисних порад можна взяти підлітку з новели, а помилки твір допоможе виправити, а також допоможе зрозуміти себе і знайти правильний шлях до вирішення проблем.

 

 

 

    Єрьоміна Олександра  (7-А клас)                              

 

Одного разу, у чудові вихідні, ми влаштували традиційний родинний кіноперегляд. Фільм, який ми дивилися, називався «Павутиння Шарлоти».Та єдине, що я побачила, це початок і …все. Бо через щось у будинку почалася метушня. І усі забули про фільм. У той день я заприсяглась, що будь-яким чином подивлюсь фільм повністю. « Але книгу читати набагато цікавіше. Адже в ній розповідається про те, на що у фільмі ми не звертаємо уваги!»- так заявила мамі я на другий день, і мама зі мною цілком погодилась. Мама придбала мені книгу, яку я швидко прочитала.

У повісті Е.Б.Вайта «Павітиння Шарлоти» розповідається про дівчинку Ферн, яка, завдяки своїй доброті, врятувала кволого поросятка, яке повинне було стати різдвяною вечерею сім’ї Ереби. А мудрі поради їй давала павучиха Шарлота. На мою думку, Ферн - втілення добра і любові до всіх тварин, а поросятко Вілбер – втілення врятованої жертви,  Шарлота – павучиха, яку так і хочеться назвати кровожерливою і жорстокою, а не можу, бо ці риси зовсім не властиві їй. Адже вона  витинала  на павутинні слова, які змусили пана Ербла поважати Вілбер і всіх інших свійських тварин. Це доводить, що вислів про перше враження , яке може бути оманливим, діє не тільки на людей.

Та, можливо, я й не прочитала б цю книгу, якщо б не схожість мене з Ферн. Бо я також білявка, маю блакитні очі і занадто сильно люблю творин, від комах до слонів. Хочу, щоб ця риса була притаманна усім людям Всесвіту, бо вони, творини, лиш маленькі цяточки у ньому!

 

 

Шинкарук Юлія  (7-А клас)

 

 

                    

Нещодавно я прочитала книгу сучасної італійської письменниці Муні Вітчер, яка мала назву «Ніна,  дівчинка планети Шостого Місяця».Коли я починала читати цю книгу, я була дуже вражена, книга справді змогла мене зацікавити відразу! Вона захопила, всі пригоди Ніни та її друзів прокручувалися у мене в голові, неначе якийсь мультик чи кінофільм. Я від захоплення прочитала цю книгу усього за два дні.

Я згадувала, що у Ніни є друзі. Чому я їх згадала, запитаєте ви? А тому, що саме у цьому творі спостерігається справжня дружба. Нінині друзі завжди допомагали у різних ситуаціях. Разом вони боролися зі злом, завжди Ніна могла покластися на них, знайти пораду, довіритися, бо знала, що друзі завжди підтримають. У оповіданні  криється найголовніша тема «Бережи, допомагай. Радій за своїх друзів. Адже справжніх друзів багато не буває!»

Прочитавши  книгу Муні Вітчер, я зрозуміла і хочу порадити усім, читайте подільше книг, адже ви навіть не уявляєте, що більшість з них дуже цікаві!

 

 

 

Сергієнко Тетяна (7-А клас)                               

 

 

Стефані Майєр найбільше прославилася своєю серією книг «Сутінки». Письменниці лише 37 років, а вона вже така відома! Книги  вона написала зі свого сну. Існують фільми за мотивами її книг, що зробили популярність письменниці ще більшою.Але для мене особисто книгу читати набагато цікавіше. Бо ти сам можеш створити фільм, опираючись на власні враження і уяву. Читаючи книгу, я не могла зупинитися, бо вона настільки захоплива, що неможливо відірватися.

Насамперед, «Сутінки» - це велика історія кохання вампіра та звичайної жінки з фантастичними елементами. Цей твір мене вразив своєю несподіваністю, романтичними моментами і чудовими описами природи. Стефані Майєр – справжній майстер літератури. Вона поєднала мої улюблені жанри фантастику та роман. Для мене це взагалі ідеальний твір. Після прочитаного ти заглиблюєшся у у мрійливий стан. У своїх мріях несешся кудись далеко, у світ романтики й гармонії, любові й щирості. Ти ніби опиняєшся у тому світі, який описує письменниця, переживаєш разом з героями усі події книги. Ти ніби читаєш книгу у 3D форматі. Ось так Спефані Майєр вміє малювати словесну картину і забирати читача у світ Літератури! І навіщо тут екранізація? Прочитавши першу частину, я з нетерпінням чекала на другу, третю, четверту. Усі вони надзвичайно захопливі і вражаючі. Поки я читала, мабуть, разів сто продовжувала історію по-своєму. А коли книга друкувалася, я відразу ж купувала її. І знову поринала у книгу з головою Тож, мабуть, це мій улюблений твір сучасної літератури на даний час. Бо хто знає, що ще нового і цікавого напишуть для нас, молодого покоління, сучасні письменники, і чим ми будемо захоплюватися у найближчий час?! Але незаперечно одне – ми будемо читати, ніякий комп’ютер та інші дива техніки не витіснять літературу!

 

Проскурнича Наталія (7-А клас)

                                   

Роман «Поліанна», який написала сучасна американська письменниця Елеонор Портер, світ побачив у 1913 році.  Він відразу ж набув великої популярності серед читачів. Насьгодні є багато «Клубів Поліанни», показують вистави, за мотивами роману знято фільм. Все це вказує на те, що роман популярний не тільки серед американців, а й серед інших народів, бо перекладений багатьма мовами. За прикладом Полі намагаються жити багато людей, їм є чого у неї повчитися.

Цікаво, що свій твір Елеонор Портер написала в саду, який був на даху її будинку в Нью-Йорку. Цей «кабінет» й надихнув Портер, яка створила відому на всю Америку «Гру в радість». Ця гра навчає читачів бачити у поганому щось гарне. Спочатку може здатися, що Поліанна цією грою приховує різні недоліки, але це не так, вона й справді живе радістю. Мабуть, не було б такого дня, коли б Поліанна не сказала: «Я така рада!»І дівчинка за своє перебування у місіс Полі багато кого навчила цій грі. Наприклад, містер Пендетон, він вже багато років не розмовляв з людьми. І як одинадцятирічній дівчинці вдалось з ним заговорити і ще й розвеселити?! А місіс Сноу, жіночка, яка вже багато років лежала в ліжку, тому що вона інвалід, що може її розвеселити? Здається, ніхто і ніщо, але Полі змогла, а ще й підняла її на ноги!

А й справді, чому люди зараз такі нещасні, такі замкнені, егоїстичні, сварливі? Невже вони не можуть просто радіти  життю, насолоджуватися тим, що ти живеш, радіти кожній дрібничці? А Полі не тільки сама радіє, а й вчить радості інших. Але невже сучасна одинадцятирічна дівчинка змогла б радіти тому, що у неї нема ні мами, ні тата, що вона сирітка? Але Полі така і радіє життю!

Отже, беріть приклад з Поліанни і радійте! Навчіться  віднаходити щодня, щохвилини, щомиті прекрасні моменти у цьому чудовому світі, і тоді, можливо, наш світ стане кращим, добрішим!