Вітаю Вас, Гість
Головна » Статті » Статті про мистецтво

Кобзарі

Кобзарство — явище унікальне і глибоко національне. Навряд чи кобзарів можна порівнювати з менестрелями — музикантами і співаками XII— XIII століть, що були при дворі на службі у європейських сановних вельмож.

У них було інше призначення: служити не самодержцям, а народу. Багато які кобзарі однаково добре володіли як бандурою, так і зброєю, були відважними розвідниками, пристрасними агітаторами. Їх поява у ХV—ХVI століттях передусім обумовили особливі історичні умови в Україні: постійні війни, виникнення козацтва з його специфічним укладом життя. Народні співцi виховували в людях національну гідність і пробуджували прагнення до свободи і незалежності.

Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольну війну, переказували під переливчасте рокотіння струн простим «неписьменним» людям драматичну історію свого народу.

Ставлення до кобзаря в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди відобразився немеркнучий образ козака-химери Мамая — вмілого воїна, співака і бандуриста. Його зображення залишилося на лубкових картинах минулої пори. Згідно з переказами, Мамая не брала ні старість, ні куля, ні шабля... Він був, безперечно, уособленням непохитного духу українського народу, його мрії про свободу.

І зовсім інший тип кобзаря — сліпий «дідусь», що зберігав історичну пам’ять багатьох поколінь і втілював у собі мудрість цілого народу. Він пересувався від села до села за допомогою хлопчика-поводиря і вмів торкнутися самих животрепетних струн людської душі українців. Перші згадки про виконання дум відносяться до кінця ХVI століття, а перший їх запис датується кінцем ХVII століття. А перший збірник дум був виданий у 1819 році.

Українські народні співаки протягом ряду епох були свідками і учасниками історичних подій. Було немало випадків, коли вони разом із козаками відправлялися в походи і силою свого мистецтва підіймали бойовий дух ратників. Світогляд народних співаків у значній мірі обумовив їх репертуар, зміст і ідейну спрямованість творів, що виконуються ними. В основному це були думи, що представляли один iз центральних жанрів української народної творчості. Як правило, основний акцент у них робився на релігійну суспільну мораль. Вони відрізнялися тонкістю почуттів і філософською вдумливістю, оспівували лицарство запорізьких козаків.

Епіцентром виникнення древнього пласта дум було Південне Придніпров’я і Причорномор’я, про що, в якійсь мірі, свідчить топоніміка цього жанру народної поезії. «Невільничі плачі» йдуть ще далі на південний схід. У них згадуються Цар-місто (Константинополь), Червоне море і т.д. Не виключено, що творці і виконавці дум, які в період турецько-татарських війн особливо активно спілкувалися з виконавцями південнослов’янського епосу, могли в чомусь успадкувати південно-східну манеру інтонування. Думи древнього пласта інтонаційно дуже близькі до сербських і болгарських пісень, що виникли на тій самій історичній основі. На цю схожість свого часу вказував великий український композитор Микола Лисенко.

Більш пізній пласт дум (період Визвольної війни 1648—1654 років) майже цілком пов’язаний iз Правобережною Україною. Пересуваючись з військовими загонами зі сходу на захід, кобзарі і лірники мали значний вплив на поетичну і музичну творчість цих земель, випробовуючи одночасно вплив стилю пісенної творчості Правобережжя, де вже на початку ХVII століття стабілізується функціонально-гармонічна система мислення.

Той факт, що Україна, особливо в період середньовіччя, була територією активного схрещування культурних течій зі Сходу і Заходу, безсумнівно, обумовив інтонаційну трансформацію української народної і професійної музики і, зокрема, дум. Сліди цих впливів виразно збереглися і законсервувалися в українському карпатському мелосі.

Значну роль у розвитку дум як жанру зіграли співочі братства, в які об’єднувалися кобзарі та лірники. Співочі братства виникали за типом міських ремісничих цехів наприкінці ХVII—ХVIII століть для захисту інтересів кобзарів і лірників. Як і в усякому цеху, в братствах були «майстри», вчителi та учні (їх кількість і термін навчання визначалися каноном), статут, каса, прапор і навіть особлива мова, яка називалася «лебійською». Крім «секретної» мови кобзарів, існували і умовні музичні сигнали, значення яких знали тільки посвячені.

Співочі братства, або корпорації, суворо регламентували діяльність кобзарів і лірників, виявляли турботу про підготовку молодих співаків. Так для окремих кобзарів і лірників відводилися певні райони, де вони мали право «промишляти». Виконувати пісні і грати на бандурі або лірі дозволялося тому, хто пройшов повний курс навчання у свого вчителя.

Право брати учнів братства надавали частіше тільки тому кобзареві, який мав не менш десяти років стажу. Такому кобзареві привласнювалося звання «майстра» або «цехмайстра». Окремі кобзарі-вчителi досягали великої популярності, деяким iз них привласнювався титул «старечих королів». Посвячення ж у кобзарі супроводжувалось певним церемонiалом, що називався «однокліщинами» або «визвілкою». Під час посвячення особлива увага придiлялась тому, як молодий кобзар засвоїв кобзарську (лірницьку) науку, і на його моральні якості. У деяких братствах потрібно було, щоб під час посвячення, крім «майстра»-вчителя, були присутніми ще не менше трьох «майстрів». Про вимогливість екзаменаторів свідчить той факт, що часом влаштовувалися свого роду переекзаменування. Якщо після повторного іспиту учня не приймали в цех, то відповідав «майстер». Іноді «майстрів» навіть виключали з цеху за погане навчання учнів.

Перехід учнів від одного кобзаря-вчителя до іншого корпораціями не заохочувався. Якщо ж подібні випадки мали місце, то учень іноді зобов’язаний був пройти у нового вчителя весь курс навчання спочатку. Так, наприклад, один iз найталановитіших кобзарів ХIХ століття Остап Вересай «поступав у науку» до трьох вчителів, і кожен раз на три роки. Вчитель передавав учневі свої виконавські навички, свою традицію, свою манеру гри.

У другій половині ХIХ століття співочі братства втратили своє значення і майже повсюдно припинили існування.

Таким чином, кобзарство на Україні за історію свого існування пережило як розквіт, так і занепад. З поступовим зменшенням ролі українського козацтва в суспільстві, його безстрашні барди і баяни ставали убогими співаками, що викликають співчуття у простого люду. Подорожуючи від села до села, вони намагалися задовольнити потреби населення, яке згодом більш охоче слухало жартівливі і танцювальні пісні, ніж старі думи, і віддавало перевагу лірі, ніж бандурі. Твори, що не користувалися попитом, поступово переставали виконуватися і йшли не тільки з репертуару співака, але і, як не сумно, з його пам’яті.

Наприкінці ХIХ століття царський уряд видав закон про заборону бродяжництва. Заборона торкнулася і талановитих співаків, і музикантів України. Їм не дозволялося співати і грати на ярмарках, переходити з села у село. Відомі численні випадки, коли поліцейські розбивали бандури, а кобзарів заарештовували. Але поліцейські заходи не допомагали. Навпаки, інтерес до творчості кобзарів став зростати серед патріотично налаштованої інтелігенції.

Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття відбувається цікаве явище: думи часто вивчаються з кобзарських збірників, складених фольклористами-етнографами. Нерідко кобзар знаходив грамотну людину і просив його читати і перечитувати текст твору, що сподобався йому, доти, поки не запам’ятовував почуте. Роль читця іноді виконував поводир.

Поетико-музичні достоїнства дум хвилюють слухачів і сьогодні. Якщо спочатку творцями і виконавцями дум були безпосередні учасники козацьких походів, то згодом цей жанр стає частиною репертуару професійних кобзарів з народного середовища.

Мелодика дум — їх музичний речитатив, служить засобом емоційного посилення смислового змісту і його ораторсько-патріотичного характеру.

Мелос дум — певною мірою — плід імпровізації. Однак йому властиві композиційні закономірності, що вказують на професійні навички виконання дум. Поетичному зачину тексту «Ой» або «Гей» відповідає речитативно-аріозний зачин мелодії, званий іноді «заплачкою». Патетичні вигуки є своєрідним психологічним сигналом для слухача. Такі зачини близькі до плачу — «голосінням». У мелодиці поетичних творів великого Кобзаря українського народу Тараса Шевченка часто вгадуються саме ці інтонації.

На допомогу збирачам фольклору згодом прийшов фонограф. Його незаперечні переваги полягали в тому, що, багато разів прослухуючи фрагменти авторського виконання, коли вникаєш в його найменші, часто ледве помітні, деталі і відтінки, можна з дуже великою точністю передати в нотному записі будь- які, навіть найскладнішi для сприйняття, народні думи і кобзарські імпровізації.

Всі ці складності, з якими стикаються фольклористи, були добре відомі видатній українській поетесі Лесі Українки вже відтоді, коли вона збирала й записувала фольклор у своєму рідному селі Колодяжному на Волині. 1908 року вона організувала і субсидувала етнографічну експедицію, в якій повинні були взяти участь: композитор Ф. Колесса, вчитель миргородської школи О. Сластіон і цінитель народної пісні інженер О. Бородай. Вони хотіли здійснити фольклорну поїздку по селах Полтавщини у пошуках кобзарів, але через протидію київських чиновників, що не дали дозволу на таку експедицію, їхнiй задум не здійснився. Тоді меткий Філарет Колесса зумів залучити в Миргород народних співаків і записати на фонографічні валики ряд пісень і дум.

Всі ці записи, ретельно «розшифровані» Ф. Колессой, лягли в основу великої, безцінної за своїм характером праці «Мелодії українських народних дум», виданого завдяки матеріальній підтримці Лесі Українки і настійному клопотанню перед Науковим суспільством імені Шевченка у Львові. Поетесу дуже хвилювала доля ще не записаних кобзарських балад і дум. Вона писала: «Кобзарські мелодії далеко інтересніші, ніж мелодії строфових пісень, що видання кобзарських мелодій дасть нову, і, може, найбільшу підвалину національної гордості...»

Знаходячись в Ялті, Леся Українка розшукала і вмовила приїхати із Севастополя в Ялту одного з кращих кобзарів того часу Гната Гончаренка для запису на фонографі. О. Сластіон прислав з Миргорода свій фонограф, а з Києва і Москви були виписані фоновалики. Сама ж поетеса навчилася управляти фонографом.

Тоді, в грудні 1908 року, Гнат Гончаренко наспівав і награв на валики фонографа наступні твори: Думи «Про Олексія Поповича», «Про удову», «Про сестру і брата», пісні «Про правду», «Попадя» і ряд інструментальних п’єс — всього 19 фоноваликів. Всі вони були вислані до Львова Ф. Колессi, який «розшифрував» записи і видав їх у другій серії своєї праці «Мелодії українських народних дум».

Висловлюючи вдячність композиторові за його роботу з підготовки і видання записаних в Ялті дум, пісень і мелодій, Леся Українка, зокрема, писала: «Тепер вже справді можна сказати: «наша пісня, наша дума не вмре, не загине!» Честь Вам і дяка за Ваші труди».

ХХ століття внесло свою корективу в творчість кобзарів — і думи як жанр втратили своє минуле значення. Вони представляють, передусім, науковий інтерес і складають культурне надбання нації. Мистецтву гри на бандурі зараз приділяється велике значення. У неї з’явилися нові можливості. На цьому музичному інструменті виконуються найскладніші твори вітчизняної і зарубіжної класики. Успішно гастролює світом капела бандуристів і, слава Богу, не перевелися ще кобзарі, які співають старі і нові пісні.

Звучить бандура, кобза, ліра... Вони навівають думи про минуле, сьогодення і майбутнє. У них мудрість і душа народу. Для нас їх зберегли кобзарі. Наш обов’язок передати все це своїм нащадкам.

Автор Георгій МЕЛЬНИЧУК


 

Категорія: Статті про мистецтво | Додав: uchitel (11.09.2014)
Переглядів: 812 | Теги: Україна, кобзарство, культура | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: